Нагадуємо молодим українцям, що таке чорнобиль 

 ВОЛОДИМИР ШОВКОШИТНИЙ РОЗПОВІВ ПРО ПЕРШІ ДНІ ПІСЛЯ ВИБУХУ НА ЧАЕС, НАЦІОНАЛЬНУ ІДЕЮ УКРАЇНИ ТА НАГОЛОСИВ, ЩО МИ, УКРАЇНЦІ, ВОЮЄМО ЗА ПРАВО МАТИ ВЛАСНИЙ ГОЛОС У ВСЕЛЮДСЬКОМУ ХОРІ НАРОДІВ

4 травня чубинці мали унікальну можливість: почути людину, яка бачила Чорнобильський реактор у перші години і дні після аварії 26 квітня 1986 року. 

Людину, яка глибоко знає, що насправді відбувалось. 

Людину, котра має дар так розповісти, що кожен слухач внутрішнім зором побачить все.  

 Володимир Шовкошитний. 

Український поет, прозаїк, публіцист, державний діяч,  доктор філософії в галузі політології, ліквідатор аварії на ЧАЕС, президент Міжнародної організації «Союз Чорнобиль» 1990-2003 років, перший заступник голови  Національної спілки письменників України.

  «ЧОРНОБИЛЬ:40 РОКІВ ПАМЯТІ І БОЛЮ»

  Зустріч відбулася під час  ретельно підготовленої колективом Академії події «Чорнобиль: 40 років пам’яті  і болю».

 То не був захід «для годиться». 

То була максимально чесна розмова на тему, яка торкається кількох поколінь.  

 Прелюдією стала пісня-символ «Лелеки не покинули гнізда»  –  як паросток надії на відродження життя після трагедії –  у виконанні ансамблю народної пісні «Роксолана» та солістки Анни Гузенко  (слова Л. Федорука, музика А. Пашкевича, очільниця колективу – Заслужена артистка України  Людмила Придіус).

Хвилиною мовчання  і всепроникною молитвою студенти, педагоги і гості вшанували пам'ять рятівників, чиї життя обірвала Чорнобильська трагедія.

Слова іноді безсилі передати біль і  скорботу. Тоді  промовляє музика. Простір наповнила безсмертна «Мелодія»  Мирослава Скорика у  виконанні тріо скрипалів кафедри  «Інструментальне виконавство за видами у  складі Ангеліни Петриченко, Тетяни Новачок і Ніки Артамонової ( художня керівниця, старша викладачка Олеся Пилип). 

  Модератори події – студенти 4 ВТЗ- курсу Ксенія Ковбасюк та Іван Мінаєв ( викладачка – Ірина Маслова-Лисичкіна) –  запросили до слова ректора Академії Василя Романчишина, який  у 26-річному віці долучився до ліквідації  Чорнобильської аварії:

– Ми зібралися на подію, яку не можна назвати розважальною чи легкою для сприйняття, –  звернувся до аудиторії  Василь Григорович. –  Це складна розмова про одну з найтрагічніших сторінок в історії нашої України. На жаль, українська історія багата на прикрощі, біди, горе, але є чимало і славних сторінок. Чорнобиль – це історія, яка водночас  є і трагічною, і славною. Славною стосовно людської ролі: подвижники-ліквідатори зупинили аварію, не дали їй стати апокаліпсисом для всієї планети. 

У нашому  колективі є п’ятеро осіб  –  учасників ліквідації аварії на ЧАЕС. У страшні дні ці люди не думали, чим це для них скінчиться та як позначиться на здоров’ї й самопочутті: чи зможуть  після цього жити і нормально працювати? Але Господь Бог дав нам сили і підтримки, тож через 40 років після  аварії ходимо по цій планеті, по цій землі, намагаємось робити добрі справи. Одна з добрих справ – нагадати, розповісти молодим поколінням,  що таке Чорнобиль. Тому що для молоді – то почасти щось  дуже давнє й абстрактне, що відчути й помацати не можна.

 Пам’ятаю, 1986  року я прийшов на урок до дітей і кажу:  «Вибухнув Чорнобиль, бережіть себе, не можна пити молока». А вони відповідають: « А молоко можна кип’ятити». Розумієте? Нас ніхто не вчив, як треба поводитися із забрудненими радіацією продуктами. Адже коли кип’ятиш молоко,  воно не стає менш шкідливим для здоров’я.

 Тому ми повинні і зараз розуміти: Чорнобиль –  не лише наше минуле.  Чорнобиль – це те, що і зараз з нами. І буде з нами, нашими дітьми, внуками і правнуками ще довго. Адже період напіврозпаду і розпаду деяких елементів триває десятиліттями, століттями  і тисячоліттями.

 Те, що ми можемо в Києві жити, ходити, працювати, дихати – це заслуга людей, які ціною свого здоров’я і життя зупинили Чорнобиль, щоб він не став загибеллю для всіх.

Ми зібрались, аби ви розуміли : треба відповідати за всі свої вчинки. Адже ви, молоде покоління,  є людьми, які завтра візьмуть на свої плечі відповідальність за нашу країну. І ви повинні бути розумнішими, ніж ми, і не допустити, щоб подібні трагедії траплялися на нашій землі. 

 Василь Романчишин зі щирою повагою вручив подяки колегам – учасникам ліквації аварії на ЧАЕС : методисту Наталії Григорівні Чистяковій,  проректору з виховної роботи Сергію Миколайовичу Рубаненку, проректору з адміністративно-господарської роботи  Віктору Івановичу Шейку  та педагогу Марії Іванівні Подобєд (на жаль, за станом здоров’я була відсутня). 

 На екрані постали юні прекрасні обличчя п’яти чубинців, якими вони були 40 років тому, і кого доля тісно пов’язала з Чорнобилем. А ректор закликав студентів долучатися до творення мудрої людської спільноти, здатної брати відповідальність за долю держави і людства , правильно голосувати і доручати планету не дилетантам, а розумним людям.

УКРАЇНА – ЛІДЕР НОВОЇ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

  Настав знаковий момент і Василь Романчишин запросив до слова людину фантастичної ерудиції, Народного депутата першого скликання Верховної Ради  Володимира Федоровича Шовкошитного, чий підпис є у Декларації про державний суверенітет України, наголосивши: 

 – В Україні, мабуть, немає іншої людини, яка стільки знає і може розповісти про Чорнобиль,  і стільки  зробила, аби Чорнобиль був гірким уроком минулого, але не став більшою бідою. 

 За величезний внесок  у формування культури пам’яті  Василь Романчишин вручив Володимиру Шовкошитному іменну подяку. І отримав подяку навзаєм.

Більше години тривала оповідь Володимира Шовкошитного про перші миті й дні після аварії в Чорнобилі. Студенти і викладачі слухали, зачаївши подих, час від часу підтримуючи гучними оплесками. Зокрема, письменник навіч познайомив зі своїми книгами на тлі нинішніх реалій:

– Трилогія «Кров свята» –  це епопея 115  років  історії України. Минулоріч за неї громадськість мені присудила народну Шевченківську премію (офіційну вручають чиновники, а народну – народ). А оця книга «Чорнобиль. Я бачив» –   підсумок моєї сорокалітньої праці в поезії та боротьби за ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС. 

Друзі,  я –  директор видавництва «Український пріоритет», якому нині –  15 років. Минулоріч, 17 червня, двома «шахедами»  кацапи спалили 70 тисяч примірників книг. Вигоріли ущент склад і офіс «Українського пріоритету». Вочевидь, вони глибоко «зацінили» моє інтерв’ю, в якому я сказав, що серед читачів мого видавництва немає жодного  героя «форсування Тиси»,  «штурму Монако», «оборони Мукачевого».  Мої читачі – на нулях. Мої читачі – в обороні України. Якщо треба, не приведи Боже, воювати в Карпатах, то  і там вони будуть стояти в обороні України.

Я вам дякую за культурницьку роботу. Адже воюємо за українську окремішність і культуру. За право мати власний голос у вселюдському хорі народів. Тому ви робите святі справи.

  Намагаюсь робити їх теж, видаючи  класні книги класних авторів,  та формуючи не просто «насєлєніє», а громадян України. 

Ще 2005 року під час захисту  дисертації я проголосив коротку формулу Національної ідеї України: «Україна – майбутній лідер нової європейської цивілізації». А тепер, у 2026 році, скажіть: хто лідер нової європейської цивілізації? Кажете нема пророка у своїй вітчизні ? То ось же я !..

  Після щедрих аплодисментів настав момент  щемного спомину про місто Прип’ять  і його незагойний біль. Прозвучала пісня «Попеляста перепілка» у виконанні студентки 3 курсу спеціальності «Мистецтво естради» Анастасії Назаренко ( викладачка – Заслужена артистка України Людмила Придіус).

  Театралізована вистава «Відлуння Чорного болю» розповіла про історію кохання, якій не  судилося продовжитись. Динамічну, до сліз проникливу постановку  представили студенти 3 курсу «Видовищно-театралізовані заходи» (художній керівник, викладач режисури Ірина Маслова-Лисичкіна,  викладач акторської майстерності  Олексій Цуркан) за участю хореографічної групи студентів 2  курсу освітньо-професійної програми  «Хореографія» (художня керівниця , викладачка-методистка  Тетяна Борисенко).

 Проникливим завершальним акордом події  стала пісня «Моє місто»  у виконанні Катерини Іванової – студентки 2 БЕМ курсу кафедри «Музичне мистецтво естради» ( клас викладача, заслуженого  артиста естрадного мистецтва Ярослава Кваші) . Та навіть крізь біль, втрати і тишу покинутих вулиць  звучав обнадійливий лейтмотив  : «Зійде сонце».

 Для кожного з присутніх дійство стало незабутнім. З нотою надії на краще майбуття нових поколінь українців на рідній, Богом даній, землі.