Сторінка ректора

---

ТЕАТР ЗАВЖДИ ПОВИНЕН ЗАДАВАТИ ТОН

 27 березня світ відзначає Міжнародний день театру. Свято професійних театралів і мільйонів глядачів. Наразі поділяю думку, що нині театр в Україні – це ще й терапія.

 Водночас Міжнародний день театру  - гарна нагода відверто поговорити на театральну тематику, зокрема, і в освіті.

 Наприклад, професія  режисера, яку опановують студенти в Академії мистецтв імені Павла Чубинського, затребувана у всі часи. Тому що людина завжди прагнула бути автором сценарію свого життя . А потім з”явився Шекспір з його безсмертною фразою: життя – театр, і всі ми в нім – актори.

Тривалий час нас, українців, привчали до думки, що наш театр  - це водевіль. Це спричинило появу численних музично-драматичних театрів, які й нині побутують в Україні. Насправді ж такого явища як музично-драматичний театр немає в жодній країні. Існують музичні театри, мюзикли та драматичні театри. А в Україні мав бути лише музично-драматичний театр: показувати такого собі напіврозумного хохла- малороса, який говорить, а  в перерві між словами щось там співає на суржику. Вважаю, що музично-драматичні театри у тому вигляді, що раніше задумані, повинні піти в минуле. В Україні мають бути справжні драматичні театри. Тому що у нас є традиція.

 Україна як ніяка інша країна має здобутки і напрацювання і в класичному театральному вимірі, і в модерновому. Ми, до речі, єдина країна, де є обласний центр, названий ім’ям театрала – Кропивницький. У жодній іншій країні немає увіковіченого в назві міста драматурга. Тільки в Україні.

Тож театр – це частина нас. Частина світогляду і життєвого сенсу, де українець міг зі сцени сказати те, що не мав змоги висловити в житті. Бо якщо на сцені це трішки дозволялося, то в реальному житті ті слова  коштували б життя або свободи. Нинішній час мало чим відрізняється від лихоліть, які ми переживали 100-200-300 років тому.

Театр хтось називає святим місцем, хтось – чистилищем, а нещодавно мій гарний товариш актор Олексій Богданович сказав, що театр – це кодло. У  нього як Шевченківського лауреата, мабуть, були  вагомі підстави так вважати, бо він в театрі вже 40 років. Інший знайомий стверджував: «Я б не випив склянку води у своїй гримерці, бо не впевнений за своїх колег». І таке є. І це теж театр. Не даю оцінку словам. Не роблю з театру щось святе. Театр - це частина нашого життя, де є місце і подвигу, й славі, й негідним вчинкам. Театр не винен у тім. Які ми - такий театр.

Але театр завжди на крок попереду суспільства. Театр завжди повинен задавати тон. Формувати громадську думку. Кликати людей до того рівня свідомості, якого ще не мають. У цьому я вбачаю призначення театру.

Страшні не блазні біля трону королів. Гірше, коли блазні стають королями, і продовжують сприймати життя як театр. Але ж це -  не театр, а реальне життя включно з долями наших дітей.

Коли ми говоримо про театр як суспільне явище, хочу  нагадати всім: щоб стати актором – треба довго і багато вчитися. А у нас сьогодні людина зіграла кілька ролей в КВН і вважає себе актором. На кіноекранах не залишилося професійних акторів, натомість - суцільні «кавеенники». А суспільство каже: так, він непоганий актор, але політик - не дуже. Він - поганий актор. Скажіть, будь ласка, який виш він закінчував? Яка в нього освіта? Хто в нього був викладачем сценічної мови? Хто викладав йому акторську майстерність? Не було викладачів. А хіба можна  це оминути? Можна пройти повз навчання і стати актором? Неможливо! Це - велике лукавство.

До прикладу: як можна стати хірургом, коли в тебе не було викладача, який показував, як треба оперувати? Чи  можна стати авіадиспетчером, коли не знаєш, що робити з величезною масою апаратури? А актором і співаком можна, бо вважається, що такої шкоди суспільству не завдасть? Насправді завдає ще більшої і трагічнішої шкоди.

Тому наголошую: щоб стати актором - треба довго, вперто  і наполегливо вчитися. Той, хто цього шляху не пройшов, – просто вискочка.
 
Сценічне мистецтво – одна з професій, якій навчаються студенти в Академії. Світлої пам'яті хормейстер, керівник капели «Думка» Михайло Крячко вважав: щоб стати хормейстером, треба дожити до 35-40 років. А я , маючи на той  час 22-25 років,  думав, що я вже  хормейстер: знаю ноти, вмію читати партитури, маю правильний диригентський жест. Ні!  То ж не просто красиво махати руками. Не просто правильно вибудовувати мелодичні акценти. То ціла філософія. Світогляд.

  Студенти не стануть режисерами чи акторами автоматично. Ми в Академії їм лише можемо показати шлях, яким мають йти у житті. Дати школу. Дати основи, на яких вони  повинні розвиватися як творчі люди.  Далі - то вже їхня справа і справа життя, яке навколо вируватиме.
 
 Молодь здебільшого думає, що це легкий хліб, така собі жар-птиця, яка ось-ось ними буде піймана і  будуть в її світлі грітись  без зусиль. Коли починають заглиблюватись у науку, з’являється розуміння, що не все так просто. Дехто  розчаровується, кажучи: це не мій шлях. Але більшість розуміють: якщо не сягнеш глибин - не досягнеш успіху.

Тож плекаймо, цінуймо та наповнюймо правдивими сенсами справжній Український Театр!

---

МАЙЖЕ ТРИСТА ГОСТЕЙ ЗАВІТАЛИ ДО АКАДЕМІЇ НА ДЕНЬ ВІДКРИТИХ ДВЕРЕЙ

Цьогоріч вкотре День відкритих дверей в Академії мистецтв імені Павла Чубинського відбувався в умовах війни, постійних тривог та дорожнечі квитків.
 Аби дістатися до Києва, приміром, з Білої Церкви та у зворотньому напрямку, потрібно було витратити щонайменш 300 гривень на особу. А якщо їхали двоє чи троє - то й поготів.

Попри все 22 березня кожен потенційний абітурієнт завітав до Академії разом з кількома супроводжуючими. Приїздили  навіть утрьох- чотирьох. І це вражає. Всі бачили, що коридорами Академії пройти було непросто. Та й в аудиторіях  місця були зайняті. Все звучало, шуміло. Довкола - багато гарних молодих облич.

Ми переконалися: є цікавість та великий  інтерес до навчання в  Академії.

Якщо порівняти минулорічну явку потенційних абітурієнтів , то цьогоріч - в рази більше. І це в умовах, коли чимало молодих людей виїхали закордон , та й демографічна криза дається взнаки.

Маємо цифру, що вражає. Остаточні підрахунки ще тривають, а за попередніми - до Академії на День відкритих дверей завітали близько 300 гостей. То є дуже гарний показник.

Найбільше бажаючих навчатися  було за спеціальністю "Мистецтво естради": всі хочуть бути естрадними співаками й музикантами. Дуже великий інтерес виявили до хореографії, гри на фотрепіано та режисури. Також чимало було охочих навчатися менеджменту соціокультурної діяльності, який нині переживає не найкращі часи.

Якщо ті, хто приходили на День відкритих дверей, оберуть для навчання нашу Академію, то будемо на висоті. У тому  навіть не сумніваюся.

 Спілкуючись з молоддю, бачив у їхніх очах, що це саме та інстанція, від якої вже не йтимуть деінде. Їм ніде і ніхто не запропонує кращого, ніж ми. Я казав хлоцям і дівчатам: від добра добра не шукають, тому , будь ласка, якщо вже прийшли до нашої Академії - кидайте якір тут. А батьки - на найближчі 4 роки - бажайте своїм дітям щастя. Бо щастя - це Академія.

Отак наші відвідувачі й націлені.

Я побачив, які ці діти гарні та одухотворені. Водночас вкотре побачив наших студентів, які виступали перед гостями: грали, танцювали, співали. Показували, ким можна стати, якщо навчатися в нашій Академії. Найкраща агітація. Говорити можна що завгодно, але коли юнаки, дівчата та їхні батьки на власні очі побачили, чому можна навчитися, думаю, вони переконалися.

Дуже багато зацікавлених готей були з Київщини та Києва. Але також з інших областей України: Одеської, Чернігівської, Житомирської.

Я виступив перед претендентами на кожну   спеціалізацію.  До кожної аудиторії звертався з особливими словами, адже специфіка у всіх різна. Вселяв надію і віру, що Академія імені Павла Чубинського - це правильний вибір.

До мене зверталися багато людей з конкретними запитаннями. Кожному розповідав про умови вступу. Бо якщо людина запитує безпосередньо,  а не переглядає сайт Академії, отже їй зручніше отримати відповідь наживо. Живе спілкування - краще , ніж спілкування з комп'ютером.

Є всі підстави сподіватися: вступна кампанія Академії 2025 року буде успішною. Ми про це мріємо. Ми цього хочемо.

І я не знаю, кому це більше потрібно: колективу Академії чи українському суспільству. Гадаю, повинна бути взаємна потреба. Тому що війна - не вічна. Вона закінчиться. Ми всі про це мріємо.Всі цього хочемо.

Бо ж Україну треба відбудовувати. Відроджувати не лише будинки та дороги, а насамперед душі людські. А душі - це вже наша прерогатива.

Триває боротьба за українську ідентичність та збереження ментальності українства.

Будьмо!

---

ЧОМУ ВАЖКО БУТИ ПОЕТОМ В УКРАЇНІ ?

 Є у тому щось особливо символічне: Всесвітній день поезії щороку відзначається на день весняного рівнодення - 21 березня …
 
Україна  споконвічно багата майстрами високого поетичного слова. На весь світ і різними мовами прозвучали пророчі слова Тараса Шевченка, сонцесяйна поезія Лесі Українки, могутнє слово Івана Франка, глибоченна поезія Ліни Костенко, прониклива лірика Василя Симоненка, чуттєві строфи Василя Стуса, мужні рими Бориса Олійника, правдиві рядки Павла Тичини . Скарбниця високого українського поетичного слова поповнюється щодня, щогодини.

Втім, можна ставитись до поезії виключно як до  чогось серйозного: здебільшого поети писали і пишуть про серйозні речі. Але були і є людьми, яким не чужі ні жарти, ні розваги, ні підкилимні ігри. Один мій знайомий якось зронив цікаву фразу: «Поети-початківці вийшли на свіже півлітря».  

Яке суспільство – такий поет.
 Так чи так, а поет завжди - на крок попереду пересічного громадянина. Чи на два. Чи на десять.

 На мою думку, в Україні поетом бути дуже важко. Якщо хочеш присвятити своє життя поезії, то готуйся бути голодним. А твої діти докорятимуть тобі, що ти їм не дав того, чого вони чекали. І це стосується не лише молодих  поетів. Знаю багатьох видатних поетів сучасності. Добре знайомий з Вадимом Крищенком, дружу з Юрієм Рибчинським та Андрієм Демиденком. Можу назвати цілу низку молодих і не дуже українських поетів, яких поезія не годує.  А мала б годувати. Тому що поезія – це така сама праця, як і будь-яка  інша робота.

 Чомусь екскаваторник за свою роботу отримує кошти.  Поет – не отримує. Бо суспільство вважає, що йому поезія не потрібна. І в цьому біда не поета, в цьому біда суспільства.

Уявімо собі: в народні депутати по якомусь виборчому округу йдуть олігарх і поет. Кожен виборець прекрасно розуміє, що олігарх – людина без моралі й совісті, яка готова  продати все: і країну, і цих виборців у тому числі. А поет має совість і сумління та буде у Верховній раді доводити те, що треба виборцям, їхнім дітям і онукам. Але люди таки проголосують за олігарха, бо він – зробить дорогу до села, побудує церкву. Хоча яка ціна тієї церкви на гріхах? Самі розумієте. І в цьому біда нашого суспільства: вище поцінування матеріального, ніж духовного…

І навіть якщо суспільство не цінує поета, то держава зобов’язана цінувати й розуміти, що їй потрібен саме поет. У тому числі для української  в хорошому сенсі слова пропаганди. Особливо під час війни. Поезія - дуже дієвий засіб. У нас є люди, які могли б доводити до суспільства важливі цінності. Але державі це - не «на часі».

Що робимо ми, чубинці?
Дуже часто до нашої Академії приходять українські поети. Влаштовуємо творчі зустрічі, зокрема й з поетами-фронтовиками. Нещодавно відбулася зустріч з Народним артистом України, актором і прекрасним поетом Петром Магою. Перші дні великої війни він зустрів у лавах тероборони біля Ходосіївки. Почав писати вірші в окопах: поетичний літопис воєнного лихоліття. Видав кілька  книг «Вірші з окопу». І продовжує. Колись за цими віршами діти вчитимуть історію сучасності.

 В Академії імені Павла Чубинського бували  Юрій Рибчинський,  Андрій Демиденко, й Іван Кокуца й багато інших поетів, яких повинні знати молоді українці.

Так, минулися часи, коли поети збирали стадіони.  На жаль.  Можливо це колись відновиться. Для цього потрібна активна позиція, підкріплена дією всіх без винятку державних інституцій. А поки що владці на поетів дивляться як на людей позавчорашніх, котрі говорять про якісь цінності, але для них це все -  чуже і непотрібне.

Попри все у цей день не можна обійти увагою тих сміливців і подвижників , які пов'язали своє життя з поезією. Адже яким би прагматичним не був сучасний світ, ми перестали б бути людьми без «живого звучання поетичного слова» в ньому!
Від щирого серця вітаємо поетів зі святом Поезії. Бажаємо мирного неба. Нехай ваше слово буде завжди потрібним, лікує душу, а відтак — буде вічним.
 Зі святом всіх справжніх поетів, які пропри будь-що роблять наш світ просто людським!

---

ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

  9 березня - особлива дата для українців – народився Тарас Григорович Шевченко. Його називають Пророком, Великим Кобзарем і українським генієм.
Поезію Тараса Шевченка перекладено більш ніж ста мовами світу.

Один із 300 кратерів Меркурія отримав ім’я Тараса Григоровича: діаметр кратера Т. Г. Шевченко – 137 кілометрів.

 1384 пам’ятники Кобзареві встановлено на території від Бразилії до Китаю. Більшість — 1256 - розташовані на території України .Майже півтори сотні розмістились у 35 країнах.

 Нині в Україні 164 населені пункти названі на честь Тараса Шевченка.

Український майстер Микола Сядристий створив найменшу у світі книжку «Кобзар», розміром трохи більше половини квадратного міліметра. Це майже у 19 разів менше від найменшої японської книги. Сторінки настільки тонкі, що перегортати їх можна лише кінчиком загостреного волоска. Зшито книгу павутинкою, а обкладинка зроблена з пелюстки безсмертника.

Надзвичайно талановитий український поет і художник, прозаїк і етнограф,  Тарас Григорович Шевченко прийшов у світ 9-го березня (за старим стилем 25-го лютого) 1814-го року в сім’ї кріпосного селянина, який мешкав у селі Моринці нинішньої  Черкаської області.

Чи міг тоді хтось передбачити, що ім’ям цього хлопчиська колись стануть називати кораблі, друкувати його зображення на державних грошових купюрах, поштових марках, ставити йому розкішні пам’ятники і численні меморіальні таблички, випускати на його честь ювілейні монети і засновувати всілякі премії?

Прожив Тарас Григорович 47 років і один день.

Сьогодні ж минає 212 років від народження Великого Кобзаря. Кожне слово, написане поетом, і досі актуальне. Наш національний Пророк залишив низку важливих послань, які для українців були і є закликом до дії:

1. «Борітеся – поборете. Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!»

2.  «Свою Україну любіть. Любіть її…Во врем’я люте. В останню, тяжкую минуту За неї Господа моліть.»

3. «Кохайтеся, чорнобриві, Та не з мocкалями, Бо мocкалі — чужі люде, Роблять лихо з вами.»

4. «Наша дума, наша пісня Не вмpе, не зaгинe… От де, люде, наша слава, Слава України!»

5. « Та не однаково мені, як Україну злії люди присплять, лукаві, і в огні,її , окраденую, збудять.»

6. «Огонь запеклих не пече.»

7. «В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля.»

8. «Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
         Шукати доброго добра.»

     9.«І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі».

З особливою гостротою звучать слова Тараса Шевченка сьогодні, коли українці  змушені захищати своє право жити у незалежній, демократичній, суверенній державі.

Тож нехай святе Шевченкове Слово об’єднує нас задля Перемоги!

---

"НЕ РИДАТЬ, А ДОБУВАТЬ!"

Сьогодні - День Соборності України.
Свято об' єднання українських земель в єдину самостійну державу.

106 років тому в Києві на Софійському майдані урочисто проголошено Акт Злуки Української Народної республіки та Західно- Української Народної республіки. Тобто минулого століття Вільна Україна мала історичний шанс відбутися. На жаль, тоді московитські імперці  втопили у крові українське прагнегння про свою Соборну Державу.

І ось минуло століття. Той самий ворог знову прагне позбавити українців державності, волі та навіть ідентичності.

Гірке усвідомлення факту: сьогодні  тисячами життів українських воїнів оплачено наше право і наше щастя відзначати День Соборності України. День єднання всіх українських земель. День єдності українців як нації.

 Вітаючи викладачів та студентів Академії мистецтв імені Павла Чубинського з одним із найголовніших державницьких свят України, хочу побажати завжди бути єдиним цілим з рідним українським народом, підтримувати ЗСУ та тримати стрій на всіх відтинках життя. А головне - здобути Переможний Мир та щодня власною любов'ю  кріпити силу, волю, соборність України. Адже, як справедливо стверджував Тарас Шевченко, " немає в світі України, немає другого Дніпра".

Переможного миру та згуртованості нам, українці!

Слава Україні!

---

ЗАПАЛИ СВІЧКУ ПАМ’ЯТІ. БОРИСЬ ЗА УКРАЇНУ ТА ПІДТРИМУЙ ВОЇНІВ

 Сьогодні – День пам’яті про жертв одразу трьох актів геноциду проти української нації:  Голодомору 1932-1933 років і масових штучних голодів 1921-1923 і 1946-1947 років.  

 О 16 годині -  Загальнонаціональна хвилина мовчання. Кожен з нас згадає замордованих голодом дітей, жінок, стареньких, молодих і старших наших предків. А їх – мільйони.  

 Наголос: майже сто років тому московитська імперія у її радянському різновиді нищила українців голодом, а нині – ракетами, танками, кулями та інформаційними атаками. І тоді й зараз мета ворога була однаковою: убити українську ідентичність, право на власну державу, землю, історію, мову, пісню. Право на життя.

  Цьогоріч втретє вшановуємо жертв комуністичного геноциду в умовах повномасштабної геноцидної війни московії проти України. Трагічні події, які ми переживаємо, засвідчують: жива пам’ять надзвичайно важлива; ті, хто чинить злочини проти людства, мають бути засуджені світовою спільнотою, а жертви – гідно вшановані.

 Сьогодні демократичний світ висловлює підтримку Україні. Збройні сили України героїчно протистоять ворогові.

Кожен нині сущий українець, пам’ятаючи про злочини комуністичного тоталітарного режиму, всі сили повинен спрямувати на підтримку захисників України. Недарма вшанування пам’яті жертв Голодомору цього року відбувається під гаслом «Запали свічку пам’яті за жертвами Голодомору. Борись за Україну та підтримуй воїнів».

Відвідаймо у цей день місця пам’яті жертв Голодомору . (до слова -  сьогодні в Національному музеї Голодомору-геноциду  – вхід вільний). А з настанням темряви – запалімо Свічки пам’яті на підвіконнях – у власних домівках, офісах – всюди. Адже кожен вогник у вікні – це вияв нашої скорботи, пам’яті і віри в майбутнє.

Наш біль додає нам сили і гідності. Світло вогників у наших вікнах - зброя проти темряви і зла, що намагається нищити нас століттями.

Пам’ятаємо! Не пробачимо!
Переможемо!
Слава Україні!

---

МИ СТВОРИЛИ ЯДРО СУПЕРПРОФЕСІОНАЛІВ

Учора світ віншував Міжнародний день учителя. А сьогодні українські педагоги відзначають свій День. З цього приводу хочу поділитися певними міркуваннями, зокрема, про мистецьку освіту.

   Моє переконання: якщо не маєш любові до дитини – не переступай поріг навчального закладу. У нас на Київщині - 60 мистецьких шкіл. Їх очолюють дуже гідні люди. Схиляю голову перед цими людьми. Серед них багато випускників Академії мистецтв імені Павла Чубинського.

 Цьогоріч наші випускники пішли працювати в Яготин, Ірпінь, Васильків. Десятки наших випускників вже навчають діток усьому тому, що вміють самі. Пишаюсь, що у такий спосіб я опосередковано впливаю на те, що відбувається в мистецькій освіті Київщини. Тому що ми в Академії гідно виховали педагогів мистецького спрямування. Навчили любити свою професію. Навчили розуміти, що  означає працювати з дітьми, і вони зараз працюють.

 Впевнений: нашим випускникам все  вдасться. Тому що ми їх правильно навчили…

Тож вітаю кожного освітянина з Днем вчителя! Ваше терпіння, професіоналізм і віра у кожного учня, студента надихають на досягнення нових висот. Нехай ваша праця буде «сродною» і  приносить моральне й матеріальне задоволення, а життєва дорога буде сповнена яскравими моментами та приємними сюрпризами.

Стократна вдячність ЗСУ за можливість у першу неділю жовтня поцінувати жертовних, потужних, незламних, професійних педагогів України.

---

МІСЦЕ СИЛИ ІГОРЯ ПОКЛАДА

   Київщина славиться легендарними людьми.  

Маємо честь і щастя жити в одному часі з Героєм України, неймовірним композитором Ігорем Покладом.
Як відомо, Ігор Дмитрович почав складати мелодії у чотирирічному віці. Вже у 18 років написав пісню-хіт «Кохана», що полонить серця і досі. Згодом спільно з поетом Юрієм Рибчинським  створили низку шедевральних пісень : «Сіла птаха білокрила на тополю», «Зелен-клен», «Два крила», «Чарівна скрипка», «Тиха вода», «Дикі гуси», «Очі на піску»…

 2021 року до свого 80-річчя Ігор Поклад отримав звання Героя України, відтак на Алеї зірок у Києві засяяла його іменна зірка.

А 24 лютого 2022 року застало родину композитора у Ворзелі, що опинився у ворожому оточенні. Родина рятувалася, сидячи у підвалі, насамкінець вже навіть без їжі і води. Коли на подвір’ї раптом з’явився волонтер із Казахстану Костянтин Гудаускас і запропонував евакуювати їх, Ігор Поклад з дружиною Світланою взяли з собою одну надважливу річ  — грамоту Героя України: заховали її, поклавши під собаку.   
Опинившись у безпеці, почали волонтерити.
 Одразу ж, як тільки окупантів вигнали з Київщини, подружжя повернулося додому. Виявилося, що в їхньому будинку побували окупанти: вчинили рейвах та  вкрали у композитора 10 старих електробритв і всі телефони. Але найжахливіше — залишили три розтяжки, одна з яких була в кабінеті Поклада…

 Попри все, Ворзель для подружжя Покладів —  місце сили.  Ігор Дмитрович є почесним громадянином Ворзеля та навіть висаджував у селищі дерева разом зі своїм рятівником Костею, який став другом родини. А також Ігор Поклад долучився до святкувань 124-річчя міста Ворзеля.

Я радий, що мер міста Бучі, голова Бучанської ОТГ Анатолій Федорук запросив мене на урочистості до 124-річчя з часу заснування Ворзеля, що цього тижня відбувалися на території знаменитої садиби Уварових. Логічно, що ця подія була прикрашена творчим вечором Маестро Ігоря Поклада та презентацією його книги «По той бік роялю». Нині Ігор Дмитрович, можливо, не в найкращій фізичній формі: на його здоров’ї позначилася окупація та пережиті нервові навантаження. Але його пісні, на яких зростали покоління українців, є вічними.  

Я впевнений: якби не пісні Поклада, я  б виріс гіршою людиною. Його твори не можуть залишати байдужим, сповнюють бажанням творити добро.

Напевне, справжня  музика, справжнє мистецтво і має таку місію: впливати на людину,  робити її кращою. Тому концерт у Ворзелі тривав більше двох годин, але промайнув як одна мить.

 Виступали і відомі артисти, і не дуже відомі, й зовсім молоді. Серед них - Народний артист України Андрій Кондратюк, заслужені артистки України Христина Охітва та Ярослава Руденко. І багато молодих співаків, які, можливо, вперше вийшли на сцену в присутності метра. Це такий творчий поштовх для них, що на мій погляд, кращого старту годі бажати.

 Мені дуже сподобався Влад Павлюк, який виконував дві пісні: яскравий, сильний голос, характер, постава. Гадаю, він невдовзі заявить про себе на всю Україну. Христина Охітва вразила своїм неймовірним виконанням пісні Ігоря Поклада і Юрія Рибчинського «Відьма»: і чудово заспівала, і створила образ.

Вели концерт Народні артисти України Петро Мага і Дмитро Оськін: з гумором, дотепно створювали гарний настрій людям.  На щастя була гарна погода й відсутність тривог. Бог дав, що ми могли спостерігати за дійством від початку до кінця.

Тож бажаємо многії благії літа Маестро Ігорю Покладу та його улюбленому місту Ворзелю у вільній, могутній, квітучій, мирній Україні !

---

УКРАЇНА – ДЕРЖАВА ГІДНОСТІ Й СВОБОДИ

Українці – великий народ, який заслуговує на щасливе життя в державі, де Гідність людини та її Свобода цінуються понад усе.
 
Саме тому сьогодні – 21 листопада - особливий День: 20 річниця Помаранчевої революції та 9 - річчя Революції Гідності. День, який в умовах повномасштабного вторгнення московії набув особливого змісту. Молоде, але дуже важливе свято, що нагадує про прагнення українців до свободи попри будь-чиє намагання знівелювати  наш народ.
Щодня і щомиті дякуємо Воїнам України за можливість відзначати День гідності й свободи у вільній Україні.

Важливо згадати якнайдетальніше: цими днями у 2004 та 2013 роках на столичний Майдан Незалежності вийшли небайдужі громадяни. У листопаді 2004-го – щоб захистити своє право на чесні вибори. За дев’ять років – щоб обстояти свою гідність та європейське майбутнє України.
 Факт, що  Україна – земля гідності і свободи, українці довели на Майдані у 2004 і 2013 роках. То були важкі випробування, але ми утвердили свою любов до країни, честь і мужність.

 Україну неможливо не любити. Україну потрібно берегти, будувати і розвивати нашу державність. Пам’ятаючи: єдність і свобода роблять нас гідними дітьми наших предків. Оберігаймо цей скарб. А здобута нами сильна і демократична держава Україна  берегтиме й захищатиме нас.

 Зичу вам, шановні  педагоги та студенти - незламні українці – Української Перемоги, міцного здоров’я, добробуту, непохитної віри у краще майбуття. Нехай мир і спокій запанують у рідній Україні. Нехай пролиті у важкі часи сльози назавжди залишаться у минулому. Нехай Господь береже Україну і кожного з нас!

 І хай у наших серцях завжди живуть геніальні слова Тараса Шевченка:
 
«Борімося – поборемо!
Нам Бог помагає!»

---

 Мова – наш паспорт. Код нації, який містить у собі всі історичні, культурні аспекти, що викарбовувалися тисячоліттями.
 Шануючи рідне слово, ми віддаємо належне нашим предкам, які творили і плекали українську писемність і мову.

Ніколи і ніде не забуваймо: Українська мова - це наша національна гордість, адже є однією з найдавніших і найбагатших мов  світу. Українська мова - це мова літератури, науки, мистецтва. Мова української душі.

 Ми, українці, століттями виборювали своє законне право говорити та писати українською мовою на рідній землі та у власній державі.

 Чимало Героїв жертвували і жертвують задля цього найдорожчим – життям.

 Тож і нині нам варто пам’ятати : боротьба за українську самоідентичність триває. Ворог не полишає зусиль, аби применшити та відняти те, що характеризує нас як націю.

 Вітаємо кожного українця  і кожну українку, хто думає, спілкується, вчить, вивчає, співає, читає, пише, творить,  популяризує українську мову.

 Плекаймо та бережімо українську мову, адже допоки вона живе – живе і нація.

Нехай українська мова завжди буде живою, вільною та квітучою у вільній, сильній, самодостатній державі на ім’я Україна!

---

«МУЗИКО МОЯ, ТИ ЗІЙШЛА З НЕБЕС!»

Перше жовтня - також Міжнародний День музики, що відповідно до ухвали ЮНЕСКО святкується з 1975 року.

Свято всіх, хто пов’язав свою долю з величним музичним мистецтвом. Не лише музикантів-професіоналів, а й шанувальників музичного мистецтва, меломанів, котрі без музики не уявляють свого життя.

Ми в Академії мистецтв імені Павла Чубинського це свято відчуваємо, мабуть, ще більше, ніж будь-хто. Тому що музичне мистецтво – один з основних напрямків нашої діяльності.

Виховуємо різнопланових музикантів: і солістів-вокалістів (академічний, народний спів), й інструменталістів (духові, народні інструменти, фортепіано, скрипка), й естрадних співаків та музикантів.

День музики – свято нашої спільноти.

Дуже радію, що українська музика віками відома у світі як надзвичайна і найкраща: мелодійна, змістовна, гармонійна. Приміром, багатоголосся, яке у світі впроваджується через певні школи, течії, у нас є природнім. Маємо власну мелодику, інтонації. І веселі, й сумні. Такі, яким є наше життя.

Тож вітаю всіх причетних і залюблених з Днем музики!

Хочу побажати, щоб це був останній День музики, який ми відзначаємо у воєнний час. Нехай настає мир , спокій на нашій планеті. Щоб Україна нарешті могла зітхнути полегшено , скинувши багаторічне, багатовікове ярмо монстра, яким є наш сусід.

Сподіваюся, що наші діти й онуки будуть вільно творити музику і радіти кожному дню, сповненому сонця, тепла, Божої ласки, і музики. Тому що музика – вічна. Як вияв любові.

Музика супроводжує нас від початку життя і до завершення. Вона не лише ілюструє те, що відбувається, а формує події. Ми підсвідомо діємо так, як підказує наша музична пам'ять , музичні образи, які охоплюють, зачаровують, панують над нами і є всеосяжними.

Я вважаю, що не може бути поганою людина, закохана в музику. Музика облагороджує.

Тому переконаний: наші студенти виростуть гідними людьми й громадянами України. А водночас промоутерами та повпредами української музики у світі. Ми, принаймні, всі зусилля спрямовуємо задля цієї мети.

Слава Україні! Героям слава!

---