володимир литвин :"справжньою альма матер для сина була акдемія мистецтв імені павла чубинського"

6 червня минає півроку з дня загибелі випускника нашої Академії, скрипаля Національного заслуженого академічного українського народного хору імені Григорія Верьовки, звукорежисера театру «Берегиня», музиканта Валерія Володимировича Литвина.

24 лютого 2022 року Валерій Литвин добровільно приєднався до ЗСУ. Без вагань. Бо був саме таким: добрим, щирим, справжнім.

Ще один Герой, який точно не був народжений для війни. Але з перших днів став на захист України і всіх нас. Віддав життя, виконуючи бойове завдання, захищаючи кожного з нас.

Як розповів музикант та військовослужбовець Олександр Ярмак, у 2023 році Валерій служив разом з ним на посаді головного інженера у підрозділі FPV-дронів. Ярмак назвав його «потужним воїном, з яким пройшов серйозні операції».

Полеглий захисник — син першої скрипки Національного заслуженого академічного українського Народного хору імені Григорія Верьовки, Народного артиста України, видатного скрипаля Володимира Литвина.

РОЗПОВІДАЄ БАТЬКО ГЕРОЯ ВОЛОДИМИР ВАДИМОВИЧ ЛИТВИН:

– Мій син – Валерій Володимирович Литвин –народився 16 грудня 1988 року у Києві. Наша родина на той час жила у Вишневому. У нього є старша сестричка Ірина (1986 року народження).

Цікавий факт: напередодні пологів ультразвукове дослідження показало, що буде дівчинка. Однак прийшов у світ синочок, при чому, дуже швидко і легко в Київській обласній лікарні. Викликали швидку опів на десяту, а вже в 12.45 Валерій був з нами. Дружина – Валентина Миколаївна Литвин – казала, що наш син народився в сорочці. Пам’ятаю кожну мить тієї п’ятниці. Наше щастя.
Матір з немовлям забрали з пологового через 10 днів. Тоді проблема була: де дістати дитяче ліжечко, тож синок перший місяць спав у ванночці для купання.

У Вишневому й у садочок пішов. Але не любив садочка. Дуже маму любив, за неї тримався : «матуся, матуся» називав уже дорослим.

Дружина (була економістом у Київському облздороввідділі, любила музику і театральне мистецтво) домовилася з вчителькою- піаністкою з Вишнівської школи, аби та приходила в обідній час, щоб син з 5 років пробував грати на фортепіано.

Дуже велику роль у становленні Валерія як людини відіграли дідусі.
Мій батько – Вадим Якович Литвин – любив музику, а ми завжди влітку їздили до батьків. Грав на баяні і скрипці, був директором школи, викладав малювання й співи. 1992 року тижнів два Валера був у селі, тож дідусь навчив його і старшу доньку Ірину грати і співати «Два дубки».

Батьки дружини жили в Луганську, а коли в 2004 році переїхали, бо в дідуся інсульт стався, то ми жили разом у двокімнатній квартирі. Дідусь Микола Якович Лобанов дуже любив Валеру: купав, доглядав. І мій батько теж пестив.

Так обидва дідусі благословили зв'язок поколінь. Коли моя мама померла, залишилася квартира у селищі і хата бабусина , тож Валера дуже любив допомагати по господарству, був завзятий і «рукастий».

З 1995 року навчався у загальноосвітній школі №49 на Ярославовім Валу і водночас у Київській дитячій школі мистецтв №2 імені М.І. Вериківського по класу скрипки під керівництвом педагога Любові Миколаївни Рибальченко. Основна наша мета була – долучити сина до мистецтва. Відтак коли закінчував 8-9 класи – вже нормально грав на скрипці.

Одначе скрипки йому було замало, тож я запропонував вступити до тодішнього Київського обласного училища культури ( нині Академія мистецтв імені Павла Чубинського). Обрали гру на акордеоні.

А там ще на Печерську така аура… Син був дуже задоволений. 2003 року став студентом : сподобалось. Ми придбали акордеон. Чотири роки промайнули дуже швидко.

Валерій займався з Людмилою Придіус в ансамблі «Роксолана». А також доєднався до оркестру під керівництвом Миколи Голючека. Згодилися навички гри на скрипці: швидко освоїв контрабас балалаєчний, а потім ще контрабас струнний. Закінчив училище 2007 року.

Потім Василь Григорович Романчишин, з яким дружимо ще з 1981 року, порадив вступити до Академії керівних кадрів на звукорежисера. Валерій так і вчинив. 2013 року закінчив з червоним дипломом за спеціальністю «магістр, звукорежисер театрів і музичних закладів».

Валерій за натурою був лідером, що проявлялось ще з дитячого садочка. І в школі, коли треба було щось організувати – виявляв першість. Робив все чітко.

До аспірантури не захотів. Самотужки шукав роботу. Виграв конкурс серед 52 претендентів до складу ансамблю «Берегиня», де влаштувався на роботу головним звукорежисером.

Під час навчання в Академії керівних кадрів паралельно став учасником ансамблю «Будьмо» : грав на контрабасі. Микола Степанович Голючек вміло розкривав таланти Валерія.

Потім син створив власну групу «Фрайда»: грав на контрабасі, почав писати музику, вірші, знімав відеокліпи. Брали участь у фестивалях. Знайшов себе. До речі, записи пісень групи можна послухати в ютубі.

Після 2013 року працював в ансамблі «Берегиня» і водночас щодня їздив до Академії мистецтв імені Павла Чубинського на репетиції.
Провів 10 років життя на цих священних Печерських пагорбах.
Тож справжньою Альма матер для нього була насамперед Академія мистецтв імені Павла Чубинського і Микола Голючек, якого дуже поважав.

Відвідував спортзал. Не пив. Не палив.

Ще під час Революції Гідності Валерій долучався до будівництва барикад на Майдані.
Коли почалися події в Луганську й Донецьку, поривався йти добровольцем. А з початком війни 2022 року пішов першого ж дня у фонд «Повернись живим» : зранку до вечора працював.

А ще одружився 2016 року і тоді ж народився син Левко, тож з початком великої війни дружину Марину з дитям відправив спершу у Львів, потім у Вільнюс.

І якось каже нам: «Йду в Національну гвардію». У нас з матір’ю був шок.

З 30 березня 2022 року для нас почалися безсонні ночі й очікування, коли син зателефонує і скаже, що все гаразд.

Валерія зарахували у Нацгвардію, потім перевели на навчання в Лютіж: мав досвід керівництва, тож йому підпорядковувались близько 15 осіб .

Війна затягувалась і його це дуже турбувало. Був патріотом. Дуже любив природу. Знався на нових технологіях.
Мав зріст 1метр 93 сантиметри. Сильний. Красивий. Міцний.

2013 року отримав права водія. 2023 року народилася донька Вікторія ( три рочки буде). Вже у 25 років був повністю самодостатнім. Після півторарічної роботи кулеметником Нацгвардії Валерія на його прохання перевели до ЗСУ. Але про це він нам з дружиною спершу нічого не сказав. Тренувався разом з Третьою штурмовою ротою: дуже хотів звільнити Україну від наволочі, дуже вірив. Прагнув Перемоги. Опинився біля Кринок на Херсонщині. Приїзджав у відпустку і розповідав, як тримали плацдарм. Потім тримали фронт під Покровськом. Рідко з’являвся.
Телефонував. Щодня дружині Марині повідомлення надсилав, що все гаразд. А матусю як любив! Букети дарував, вірші читав . Дружина щоранку згадує Валерія… Через три роки боїв на передовій був і втомлений, і вимучений, але не йшов у відпустку.

Коли перейшов у батальйон безпілотних систем, то вони навіть діяли на Курщині. Потім був в елітному підрозділі під командуванням Олександра Ярмака (займався безпілотними системами).
Мав авторські проєкти. Виїзджали збивати дрони навіть на Чернігівщину. І останнього разу їхав, обіцяючи повернутися через день-два. Планували відпустку, бо 2 роки не мав. Понад усе прагнув звільнити Україну.
Найтрагічніша звістка застала нас в суботу 6 грудня 2025 року. У п’ятницю ми ще з Валерієм розмовляли.
І ось я в магазині був, коли перетелефонувала дружина, і не своїм голосом сповістила: «Синок загинув».
Я ледве свідомість не втратив. Мене колотило. Зателефонував Олександр Ярмак: «На жаль, Ваш синок загинув»…

А це ще ж день Української Армії – 6 грудня. І я о 6 годині ранку написав Валерію на телеграм привітання. 

Він не відповів.

Виявляється, загинув у 0 годин 11 хвилин. Шахед прилетів і вбив миттєво. Побратими розповідали: щойно приїхали двома автівками з генераторами, і не чули як прилетів зловісний дрон. Їх було 12 осіб, троє загинули. Інші поранені.