- Все. Почалося ! - мовила дружина, коли 24 лютого 2022 року близько 5 години ранку ми почули вибухи.
Втім, у мене навіть сумнівів не було, що московити розпочнуть війну. Попри всі заспокійливі реляції народ прекрасно розумів, що ворог не заспокоїться.
Зранку 24 лютого постало питання: як діяти? Вирішили їхати на роботу. Головна бухгалтерка Академії живе на сусідній вулиці: зідзвонилися і рушили разом. Але невдовзі зрозуміли, що до місця роботи доїхати дуже важко, або й неможливо. Чотири години простояли на блокпостах. Завдяки тому, що я добре знав місцину в районі Новосілок, вдалося через поля й сади повернутися додому. Проте на другий день таки доїхали.
Призупинили роботу Академії мистецтв імені Павла Чубинського. Студенти не ходили на заняття, а викладачі не ходили на роботу , бо по- перше дістатись було неможливо, а по-друге це було небезпечно. Однак організували цілодобове чергування педагогів в Академії. Намагались, аби чергували здебільшого чоловіки. Але й жінки брали участь. Переважно ті, хто живуть неподалік, і могли дійти пішки. Дехто чергував 2-3 дні чи тиждень, якщо не можна було кимось замінити.
Намагались контролювати ситуацію з нашим майном і приміщенням.
Ще одна проблема – матеріальне забезпечення колективу. Робота казначейства була паралізована, а людям потрібно отримувати зарплату. Ми надсилали свої цифрові підписи, тож і казначейство теж впроваджувало цю форму роботи. Змогли, не їдучи до казначейства, підписувати документи. Так працівники Академії отримували грошове забезпечення, що на той момент було дуже важливо, тому що людям треба якось жити.
У моєму кабінеті стояв невеликий акваріум з рибками, яких мені колись подарували на день народження, і за якими доглядав фанатично залюблений у цю справу колега. І так трапилось, що ці рибки загинули через те, що доїхати було не завжди можливо. Загиблі рибки стали ще одним символом тих трагічних днів.
Тоді у мене з‘явилося відчуття, ніби серед білого дня все навколо почорніло, припало якимось попелом, димом, згарищем. Літаки - над будинками і нашими головами. Мій неповнолітній син знімав на відео російський літак, який дуже низько летів біля нашої хати. Моя мати тоді ще жива була, ховалася з нами в підвалі, який насправді ніяк не міг врятувати. Але намагалися рятуватись. Звичайно, підримували комунікацію з людьми.
Розумію, що такі люди, як я, були в розстрільних списках ворога. І ці списки міг складати не хто інший, як наші сусіди, знайомі, а можливо й колеги. Були люди, які відверто проштовхували проросійські наративи, або казали, що мине час і ми з московитами станемо знову «братами». Я знаю, як з такими людьми поводитись...
До війни, що триває уже впродовж трьох років, звикнути неможливо. І це жахіття ніколи не стане буденністю нашого життя. Ніколи.
Звичайно, мріємо, щоб війна якомога швидше закінчилася. І вона таки закінчиться. Звісно, не без втрат для нас з огляду на тенденції, які розвиваються. На жаль, ми не є суб’єктами процесу, а часто є об’єктами. Хоча наші ЗСУ змусили весь світ захоплюватися ними і рахуватися з нашими досягненнями на фронті. Але є сусіди, які вже ділять Україну. Гріха не бояться. Тоді як ми, українці, живіші, ніж деякі інші нації, які пробують нас ділити. Ми - живі. Ми - сильні. І цю силу довели всьому світові.
Дуже сподіваюся, що ця кривав війна невдовзі завершиться.
Втрати неминучі. Нас змусять іти на певні компроміси. Але, на моє переконання, має бути конституційно оформлена норма ( хоча я не є політиком), що землі, які тимчасово перебувають в окупації, Україна вважає назавжди своїми і використовуватиме всі можливі шляхи для їх повернення. Це треба прописати в Конституції. Таким чином покажемо світові, що ми не змирилися з тим, що там хтось буде тимчасово господарювати. Такий досвід вже мали різні держави. У Господа Бога - свої плани. Немає нічого постійного і вічного. Мусимо пережити.
Але якщо внесемо намір про повернення наших територій до Конституції і будемо формувати дипломатію та зовнішню політику в тому руслі, що використовуємо всі засоби для повернення цих територій, то ми це зробимо.
Ми живемо в часи однієї з найбільших трагедій в історії України. Але це часи, які дають нам можливість. Шанс. Шкода, що цей шанс оплачений такою дорогою ціною…
Василь РОМАНЧИШИН
Ректор Академії мистецтв імені Павла Чубинського,
заслужений діяч мистецтв України,доктор філософії,професор
<< Назад
